Е. ЗОЛЯ В ОЦІНЦІ І. ФРАНКА
ПОД- СЕКЦИЯ 1. Литературоведение
Іващук О. А.
старший викладач кафедри української і зарубіжної літератури Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького
Е. ЗОЛЯ В ОЦІНЦІ І. ФРАНКА
Зацікавлення І. Франка творчим методом французького письменника знайшло відображення у певній кількості ґрунтовних досліджень (“Роман Е. Золя “L’Fssommoir” [4], “Еміль Золя і його твори” [4], Вступне слово [до видання “Еміль Золя. Довбня. Повість з життя паризьких робітників”] [4], “Еміль Золя. Життєпис” [4]. Інтерес українського митця базується у першу чергу на подібності засад “наукового реалізму” і натуралізму, що покликані багатовекторно і поліаспектно відобразити сторони тогочасного суспільства. Літературознавець Р. Бубняк цілком слушно зауважує: “Весь корпус матеріалів І. Франка свідчить про постійне і наростаюче зацікавлення творчістю французького письменника, що зумовлювало пошуки його творів, обов’язкове прочитування текстів однією з трьох мов – польською, російською, французькою, організацію перекладів по-українськи не просто резонансних у Європі, а потрібних, доступних для галицької освіченої публіки” [1]. Погоджуємось і з думкою М. Ткачука, який зазначає: “Сучасники автора “Бориславських оповідань” вважали, що натуралізм в українську літературу приніс І. Франко безпосередньо під впливом Е. Золя. Це правильно, але цей напрямок в Україні виник, виростаючи із власних літературних потреб і особливостей розвитку мистецтва слова” [3, с. 6].Під час аналізу праці І. Франка було виявлено спільні й відмінні константи, що розкривають сутність світобачення письменників. По-перше, наголосимо на процесі творення. Український і французький митці по-різному осмислювали майбутній твір: задум, виникнення, структуру. Так, за словами В. Щурата І. Франко наріжним каменем робив центральну подію. “Відправляючись від неї, відступав назад у часі, добирав епізоди й епізодичні фігури так, щоб створити мотивування для висвітлення центральної події і тієї тенденції, яку він повинен був висловити” [5, с. 167]. По-іншому відбувається процес творення у Е. Золя. У замітці “Ось як я пишу романи” письменник зауважує: “Я починаю працювати над своїм романом, не знаючи наперед ні подій, що з’являться в ньому, ні дійових осіб, ні початку, ні кінця його. Я знаю лише головну особу роману “Ругони” чи “Маккара”, “жінку” чи “чоловіка”, і ця особа уявляється мені давно знайомою” [2, с. 187]. Розмірковуючи про характер і вчинки персонажа, Е. Золя створює ситуації, що сприяють глибшому розумінню мотиву дій, розкривають темперамент, окреслюють середовище, з якого міг вийти той чи інший персонаж. Звідси і тяжіння митця до розлогих описів (інтер’єр, пейзаж), що покликані створити цілісну картину. Адепт натуралізму зазначає, що він не є творцем роману, а “надає можливість йому створюватися самому” [2, с. 187]. Посилаючись на твердження Клода Бернара, Е. Золя, підсумовує, що письменник-натураліст уособлює в собі й експериментатора, і спостерігача. Беручи за основу художнього твору реальність, письменник наголошує на тому, що саме дійсність є стрижнем романної дії. Проте для того, щоб змалювати механізм фактів, варто зосередити увагу на творчій фантазії. Зауважимо, що у розвідці “Ось як я пишу романи” Е. Золя стверджує, що у нього зовсім немає фантазії: він лише відтворює те, що бачить. Звернення до художнього вимислу виправдане тим, що кожна дія чи вчинок персонажа повинні бути “обіграні” у відповідній формі. Однак “письменник повинен спрямовувати усі свої сили на те, щоб реальне приховало вимисел” [2, с. 187]. Подібні судження висловлені українським письменником у статті “Література, її завдання і найважніші ціхи”. Розмірковуючи про народність і реалістичність літератури, І. Франко наголошує на тому, що вона повинна не лише описувати явища, а й аналізувати факти, вказувати на причини, наслідки. І у цьому випадку “така робота ціхує найкраще всю нову реальну літературну школу, втягаючи в літературу і психологію, і медицину та патологію, і педагогію, і другі науки” [4, с. 12]. Отже, у цьому питанні письменники одностайні – реалістичний твір має будуватися лише на фактах, а художній вимисел слугує лише для оформлення цих фактів у творі. “Науковий реалізм” І. Франка перегукується з натуралістичною програмою Е. Золя. Завдання літератури український митець бачить у тому, що “література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, – се її науковий реалізм” [4, с. 13].
По-друге, не зважаючи на те, що І. Франко все ж таки вбачав у натуралістичному методі Е. Золя певні хиби, він звертав увагу на те, що між теоретичними засадами Е. Золя й відображенням їх у творах є певні розбіжності. Так, у вступному слові до видання роману “Довбня”, український митець зауважував, що Е. Золя помилково надає вирішального значення пияцтву і ліні при змалюванні занепаду родини. Адже сам твір свідчить зовсім про інше: “…ваша ж повість свідчить проти такого коротковидного виводу! Зарахуйте лиш, скільки різних і дуже важких причин в ній складається на загибель тої родини! … А й вони – чи ж не вироджуються в вашій же повісті з других, далеко глибших і важчих причин глибоких і болючих недостатків у цілім суспільнім організмі!” [4, с. 104]. І. Франко високо цінував аналітичність мислення Е. Золя, спроможність глибоко проникати у внутрішній світ персонажа, розкривати низку важливих проблем, що мали епохальне значення. Український митець звертав увагу не лише на тематику, проблематику, реалістичність творів Е. Золя, а й на особливості мови: “… сама мова, котрою він писав, як небо від землі, відрізнялася від заяложених правил стилістики, і відзначалася надзвичайно нерідко дитячою простотою, аж до кострубатості” [4, с. 97]. Сам Е. Золя так писав про процес зображення мови персонажів: “Взагалі вважають, що я знаю народну мову. Звичайно, почасти це правда. Та головним чином я вивчив її в спеціальних лексиконах, дуже гарних і дуже численних. Багато виразів, що їх вживають у майстернях і крамничках, я взяв зі словників мистецтв і ремесел” [2, с. 188]. Далі автор зазначає, що не завжди лексикон може стати у нагоді, тому що слово треба не лише розуміти, а й уміти його використати відповідно до наміру. Саме тому письменник склав свій словник. У розвідці про роман “L’assommoir” І. Франко подає змістовну характеристику циклу “Ругон-Маккари”. У ній він зазначає, що цінність епопеї не лише в тому, що вона є одним із найграндіозніших проявів тогочасної культури і століття загалом, а й насамперед у тому, що вона має “велику артистичність і етнографічну стійність кожного поодинокого роману” [4, с. 49].
Високо цінував І. Франко уміння Е. Золя майстерно поєднувати реальні факти та художній вимисел, надавати твору довершеної цілісності: “… бачиш перед собою живих людей, не можеш відрізнити історичної правди від поетичного вимислу, бо цілі картини – це єдина історична правда” [4, с. 99]. Саме ці картини історичної правди викликали гостру полеміку у літературних колах. Критики розділилися на два табори: одні докоряли автору тим, що він змалював неправдиві картини життя шахтарів, Жюль Леметр звинувачував Е. Золя у тому, що той змалював лише тваринне начало у людині; інші – схвально поставилися до сміливого і правдивого змалювання картини тогочасної дійсності. Читачі, у свою чергу, дивувалися, що такі жахливі умови існування можуть мати місце у французькому суспільстві. Е. Золя прагнув змалювати не лише жахливі соціальні умови, а й наголосити на їх типовості, намагався збагнути причини, спрогнозувати наслідки цих умов. Варто навести цілком слушні судження М. Ткачука: “У художній творчості Франко інакше, ніж французькі натуралісти, розумів співвідношення “фактичної правди” і домислу, відводячи творчій уяві дещо більшу роль у процесі творення художнього образу […] розуміючи завдання літератури передусім у моделюванні життєвого образу, а не в тому, щоб “пояснити” героя за допомогою теорії” [3, с. 8].
Як зазначалося вище, Е. Золя великого значення надавав описам. Митець зауважував, що описи потрібні не лише задля створення загального тла, на якому розгортаються події, а є у першу чергу важливим характеротвірним засобом. Письменник цілком слушно зазначає, що людину неможливо відділити від соціальних умов, у яких вона живе. Одяг, помешкання, селище чи місто – це складові психологічного портрета. Е. Золя вважає, що було б неправильним змальовувати переживання, думки героя, не описавши навколишнього середовища, що може бути однією з причин психологічного стану персонажа. Сам письменник так визначає дефініцію “опису”: “… стан середовища, яким зумовлюється і доповнюється образ людини” [2].
Отже, зацікавленість І. Франка творчістю Е. Золя має декілька причин: по-перше, український письменник намагався знайти у світовій літературі взірець нового мислення. Звичайно, французький натураліст був не єдиним, до кого звертався митець, проте, на нашу думку, саме у програмі Е. Золя І. Франко знайшов ті пункти, що були йому близькі. Письменник знайомив українського читача з біографією французького письменника, аналізував окремі твори і творчість у цілому. У той же час, схвально ставлячись до основних позицій концепції, І. Франко критично підходив до використання натуралістичних засобів у творчості французького письменника. Звернувшись до трактування і розуміння завдань літератури самими художниками слова, наголосимо, що вони надавали великого значення відбору матеріалу, який повинен бути стрижнем при створенні романів, його опрацюванні та глибокому осмисленні.
По-друге, спільним у розумінні реалістичного відображення дійсності є добір письменниками відповідних художніх засобів та їх варіація, створення рельєфних характерів, погляд на проблему під різними кутами зору.
Глибшому розумінню творчого методу Е. Золя сприяє його замітка “Ось як я пишу романи”, роман-біографія Анрі Труайя та епістолярій, що допомагають створити цілісний портрет письменника, осмислити масштабність задуму, зрозуміти техніку його письма. Це стосується й заміток І. Франка, спогадів його сучасників про процес написання художніх полотен прозаїком і власні спостереження українського автора за творчою лабораторією Е. Золя.
Література
1. Бубняк Р. А. Літературно-критичний дискурс: сутність, структура, засоби вираження : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.06 “Теорія літератури” / Р. А. Бубняк. – Тернопіль, 2001. – 20с.
2. Золя Е. Ось як я пишу романи : [з газети “Русские ведомости” 1879] / Е. Золя ; [передм. П. Червінського] // Вітчизна. – 1986.– № 9. – С. 187–188.
3.Ткачук М. П. Концепт натуралізму і художні шукання в “Бориславських оповіданнях” Івана Франка: [навчальний посібник] / Микола Ткачук. – Тернопіль: Тернопільський державний педагогічний інститут, 1997. – 65 с.
4. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. Т. 26 : Лiтературно-критичнi працi (1876-1885) / Іван Франко ; [ред. В. Л. Микитась, С. В. Щурат]. К. : Наукова думка, 1980. – 462 с.
5. Щурат В. Как творил Франко: (Из моих воспоминаний) / В. Щурат // Иван Франко в воспоминаниях современников / [под общ. ред. В. В. Григоренко, И. К. Гудзия, С. А. Макашика и др.]. – М. : Художественная литература, 1966. – 448 с.
