ДЕЯКІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ У ВИЩИХ ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
ПОД- СЕКЦИЯ 15. Конституционное право.
Маляр Г.В.
кандидат юридичних наук,
заступник начальника відділу
правових проблем митної справи
Державного науково-дослідного
інституту митної справи
ДЕЯКІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ У ВИЩИХ ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Доводити у вступі актуальність проблеми корупції чимдалі видається непотрібним. Проблема корупції, мабуть, одна з найбільш висвітлених у ЗМІ, на сторінках наукових видань та в суспільно-політичних дискусіях. Глава нашої держави неодноразово наголошував, що боротьба з корупцією – життєво необхідна справа, оскільки це явище загрожує національній безпеці та конституційному ладу в Україні. Актуальність проблеми боротьби з корупцією та підвищена суспільна небезпека корумпованості суспільства вже давно ні в кого не викликає сумніву.
З публікації в публікацію повторюються слушні думки про те, що корупція у вищому ешелоні влади сприяє процвітанню корупції в середній і нижній ланках державного механізму, що подолання лише побутової (низової) корупції не вирішить проблему і навіть не зменшить її. Адже корумповані найвищі державні щаблі влади є потужним продуцентом корупції в будь-якій державі.
Досвід Італії, Франції, Німеччини, значної кількості країн Азії, Африки і Латинської Америки показує, що в корупції можуть бути замішані глави держав, керівники уряду. У пресі відзначається, що в багатьох країнах світу має місце політична корупція. Кандидати в депутати і цілі партії незаконно використовують у процесі виборів фінансові кошти комерційних структур і злочинних угруповань. Зайнявши виборні посади в державному апараті, вони починають працювати на тих хто фінансував їх структури, а не на суспільство [1, c. 360].
Проблема боротьби з корупцією завжди наштовхується на перешкоду у виді латентності. Якщо з приводу вчинення корупційних злочинів дрібними чиновниками порушуються кримінальні справи хоч у незначній кількості, то реальний стан корупції у вищих органах влади не відображається статистикою порушених кримінальних справ взагалі. Незважаючи на те, що в світових та вітчизняних ЗМІ постійно з’являється інформація про корумпованість вищих посадових осіб держави, юридичних доказів цих фактів зазвичай не знаходиться.
Однією з основних причин латентності корупції у вищих ешелонах влади є система формування та підпорядкування органів, та їх підрозділів які є спеціально уповноваженими та спеціальними суб’єктами у сфері протидії корупції. Наприклад, органи прокуратури є залежними від президентських структур, оскільки Президент України, має право звільнити з посади Генерального прокурора. А начальники спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються начальникам головних управлінь (управлінь) у відповідних регіонах і за посадою є їх першими заступниками. Відповідно, вони (спеціально уповноважені органи та їх спеціальні підрозділи) стають аморфними у випадках прояву корупції з боку свого керівництва. Контрольні органи, що підпорядковані якійсь з гілок влади, не можуть реалізовувати свої повноваження щодо тих, кому підпорядковані.
Підпорядкування правоохоронних органів президенту чи уряду залишає сам уряд, президента і його структури без контролю з боку суспільства. Положення стає особливо небезпечним, якщо парламентська більшість є прихильником президента. Залежність органів, які розслідують факти корупції, від різних владних структур створює непереборні перешкоди для викриття правопорушників. Контрольні органи, що входять в ту або іншу гілку влади, можуть бути використані керівною ланкою цієї владної структури в особистих і групових інтересів: для збору компрометуючих матеріалів на політичних супротивників, їх шантажу, для використання у передвиборчих перегонах тощо. Контролери у таких випадках можуть використовуватися як знаряддя репресій, придушення, залякування, відплати.
У демократичних країнах значну частку роботи по здійсненню контролю за державним апаратом бере на себе громадянське суспільство з його інститутами, включаючи засоби масової інформації. Тому потреба у виділенні самостійної державної контрольної влади там не така гостра.
Ще одною перешкодою у боротьбі з корупцією вищих посадових осіб держави, є незрозумілість та суперечливість норм законодавства про політичні посади. Намагання виокремити політичні посади й водночас не позбавити цих посадовців всіх благ державної служби призвели до формальності існуючих норм.
Зазвичай під політичною розуміють посаду яка заміщується представниками партій, які перемогли на виборах, або особою, що перемогла на виборах, чи призначається вибраними особами або представницькими органами. Політичні посади обіймаються політичними діячами, які забезпечують визначення та вироблення державної політики.
Особливості статусу політичної посади виявляються: в особливому порядку призначення і звільнення з посади; в особливій відповідальності за наслідки діяльності, яка має ознаки публічної (тобто перед населенням, главою держави, парламентом) [2].
У вітчизняному законодавстві є нормативно-правові акти щодо відокремлення політичних посад від посад професійних державних службовців. Але норми, що в них містяться є формальними (тобто не працюють на практиці) та дозволяють лише визначити перелік цих посад. Відповідно до указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999 посади Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних (виділено мною. – Г.М.) і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України "Про державну службу".
В Законі України «Про кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 у ст.6 п. 3. зазначено, що посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад(виділено мною. – Г.М.), на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу. Водночас Закон України «Про державну службу» від 17.11.2011(набере чинності з 01.01.2013) у ст.35 час перебування на політичних посадах зараховує до стажу державної служби.
Виходить, що політичні посади нібито не відносяться до категорії посад державних службовців, але привілеї посад зберігаються для них (адже, стаж державної служби дає право на встановлення державному службовцю надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, призначення пенсії, надання вихідної допомоги та виплати одноразової грошової допомоги).
Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.11, ст.5 п.9 перелік політичних посад розширюється до Посади першого заступника міністра та заступника міністра (на які так само не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу.
Тож, у підсумку, до політичних посад в Україні належать лише посади: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, три
віце-прем'єр-міністри, міністри, перші заступники міністрів та заступники.
Спроби розмежувати політичні та адміністративні посади неодноразово здійснювались, але завжди цей «крок у перед» обертався «двома кроками назад». Тобто норми або невдовзі скасовувались, або до них вносились суттєві зміни. Так, Указом Президента «Про чергові заходи щодо подальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29.05. 2001 було запроваджено інститут державних секретарів, що мав відмежовувати політичні посади від професійних державних службовців. Цим же Указом було внесено наступні зміни до Указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999: «Посади Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України «Про державну службу».
Проте, Указ втратив чинність у частині, що стосується посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників
на підставі Указу Президента N 434/2003 від 26.05.2003, тобто через два роки. Таким чином, розподіл посад залишився, але є формальним.
Проблему корумпованості вищих посадових осіб держави не можна вирішити остаточно і назавжди, але можна звести до мінімум такі негативні прояви. Для цього насамперед потрібно створити таку систему державних органів по боротьбі з корупцією, яка б не дозволяла уникати відповідальності всім без виключення представникам влади.
Так само важливо нарешті визначитись з правовими наслідками для осіб, які займають політичні посади, та не прирівнювати їх статус, міру відповідальності до професійних державних службовців.
Література
1. Злоупотребление публичной властью и антикоррупционная политика в современной России: монография / [ Агафонова Т.П., Гдалевич И.А., Мамычев А.Ю., Мордовцев А.Ю.] – М.: Юрлитинформ, 2011. – 432 с.
2. Серьогін С.М., Гончарук Н.Т., Батраченко І.Г. Кадрова політика і державна служба / [Електронний ресурс] : Конспект лекцій. – Режим доступу: http://center.uct.ua/distants/courses/pu01/m4/Goncharuk.html
