ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА Ф. В. ТАРАНОВСЬКИМ

 

ПОД- СЕКЦИЯ 13. История политических и правовых учений.

Мудриєвська Л.М.

Доцент, к. філос. н., к.ю. н.,

Завідувач кафедри теорії держави і права,

конституційного права та державного управління Дніпропетровського національного університету

 

ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА Ф. В. ТАРАНОВСЬКИМ

 

Ф. В. Тарановський – видатний історик і методолог права, наукова спадщина якого до недавнього часу знаходилася поза межами досліджень сучасних науковців. Автор статті вважає, що для проведення реформ в сучасному українському законодавстві конче необхідно не тільки вивчати наукові погляди видатних вчених-юристів минулого, але й на прикладі їх досліджень розглянути ґенезу європейського права, що на цей час є визначаючим для формування системи чинного законодавства України. Ф. В. Тарановський присвятив дослідженню історії західноєвропейського права, правового методу в науці про державу і його розвитку у Німеччині і Франції свої дисертаційні роботи і кілька статей, серед яких потрібно назвати «Історичне походження юридичної школи німецьких державознавців», «До історії науки позитивного державного права у Франції за старого режиму».

Його дисертаційне дослідження «Юридичний метод у державній науці. Нарис розвитку його у Німеччині. Історико-методологічне дослідження» у 1904 році було опубліковано у Варшаві окремою книгою. Ця праця стала результатом роботи Ф. В. Тарановського в бібліотеках Німеччини. Починаючи дослідження юридичного методу німецького державного права, учений таким чином визначив свою мету: «Найближче вивчення питання показало, що юридичний напрям, який тільки з’явився, має глибокі корені в далекому минулому німецької науки державного права. Знайти ці корені, дослідити ґрунт, який їх наповнює, простежити розвиток пущених паростків, які розростуться потім у могутнє дерево з буйними гілками, пишним цвітінням та рясними плодами, це все входить в мету наукової роботи, що займає мене досить тривалий час» [1].

У цій роботі правознавець виступив проти поширеної на той час у німецькій державній дослідницькій літературі думки про юридичний метод як абсолютно новий, введений лише в середині ХІХ ст. німецьким правознавцем К.-Ф. Гербером. На думку Ф. В. Тарановського, Гербер «завдав рішучого удару як безплідній спекуляції, так і беззмістовній реєстрації у сфері державної науки. На місце спостереження ідеального державного устрою Гербер поставив вивчення існуючого державного устрою, як він визначений у позитивних юридичних нормах чинного законодавства. Збір різноманітних пам’яток державного життя він замінив на дослідження однієї лише їх юридичної сторони», але неможливо визнати за юридичними конструкціями державних відносин яке-небудь значення у справі наукового дослідження явищ державного життя та встановити їх наукові закономірності» [2, c.3-4].

Юридичний метод Тарановський визначив як «прийом виділення юридичної сторони державного владарювання в особливу галузь вивчення у державній науці» [2, c.2]. Цей метод передбачав використання юридичних категорій у дослідженні політичних відносин. Спираючись на конкретний історичний матеріал, Ф. В. Тарановський довів, що цей метод з’явився у Німеччині ще у ХV ст., після створення у 1495 році Імперського Камерального суду. «Внесення юридичного методу в науку про державу пов’язане з діяльністю рейхскамергерихта, який мав значення федерального суду старої імперії, – писав дослідник. – Рейхскаммергерихт використовував до політичних відносин, що перебували в його компетенції, юридичні категорії, і камеральна юриспруденція відпрацювала юридичну конструкцію цілого ряду публічних інститутів» [1, c.327].

Висловлена Ф. В. Тарановським думка не була новою, до нього це зробив  німецький правознавець Отто Мейєр. Однак поза колом проблем, що досліджувалися німецькими вченими-державознавцями, опинилися суто методологічні питання, а саме: як формувалася німецька наука державного права, як цей процес був пов’язаний із діяльністю рейхскаммергерихта, як розвивалося німецьке державознавство у ХVІІ –ХVІІІ ст. Відповіді на ці запитання зумів дати Тарановський. На його думку, «лише тоді юридична думка може звернутися до вивчення державних відносин, коли ці відносини за своєю суттю наберуть правомірних форм. Коли державна влада переходить від визнання приватного права до визнання своєї юридичної пов’язаності у сфері публічних відносин, тільки тоді остання може стати об’єктом юриспруденції, тобто таким матеріалом, з яким можна оперувати за допомогою юридичних категорій» [1, c.105].

Відповідаючи на запитання, як формувалася німецька наука державного права, Тарановський охарактеризував не лише хронологічні періоди цього процесу, а й визначив основні методи вивчення правових питань на різних етапах формування науки державного права. «Судова практика створювала розрізнений публічно-правовий матеріал, – писав дослідник, – який хоча й був пройнятий керівними загальними принципами та ідеями, однак не був доведений до систематичної і стрункої єдності, як того потребували традиції класичної юриспруденції. Це завдання iuris in artem redigendi лежало відкритим перед німецькими юристами» [1, c.107].

На його думку, перші систематичні трактати з німецького державного права почали з’являтися з 1600 року, коли в діяльності рейхскаммергерихту була накопичена судова практика. На той час найважливішим питанням державного права було питання про юрисдикцію й територіальне верховенство. Воно знайшло своє відображення у працях німецьких учених, які першими почали розроблення систематизації державного права. Першим трактатом початку ХVІІ ст. на цю тему був трактат А. Кніхена про право територіального верховенства. Як писав сам А. Кніхен, у своєму дослідженні він використовував синоптичний метод (тобто зведення до загальної норми того, що було вже отримано у практичному обігу).

З кінця ХVІІ сторіччя, на думку Федора Васильовича, з’явилася ціла низка дисертацій, у яких розглядалися питання методології науки позитивного державного права. У них публічно-правова догматика була виділена в самостійну галузь з циклу наук, що займалися вивченням державного життя. Першість у цьому питанні приписувалася цивілістам, а з появою публічної юриспруденції маркою вищої школи юриста-догматика стало піклування про струнку систематизацію, яку трактували як метод. Поява публічно-правової догматики збіглася з пануванням у юриспруденції рамочного методу як artis bene disserendi [1, c.122].

Усі вищезгадані методи були взяті юриспруденцією з формальної логіки, але «юристи виявили бажання знайти самостійний порядок систематизації, який би виходив з особливостей правового матеріалу і був, таким чином, у змозі надати йому не тільки зовнішню, а й внутрішню єдність» [1, c.163]. Таким методом став інституціональний, що прийшов в державне право з цивілістики, яка користувалася ним ще з часів Римської імперії. Однак він піддався критиці, особливо в працях Тиція, який вважав, що деякі важливі питання державного права не вкладалися у трихотомію інституцій.

Видатним кроком у розвитку державного права Ф. Тарановський вважав звернення юристів до історії для роз’яснення юридичних питань. Один із прибічників історичної школи права І. П. Людевіг «бачив в історії найкращий засіб до трактування законів та головне джерело для пізнання публічно-правового звичаю, на якому переважно і базується державний устрій імперії». Н. І. Гундлінг піддав критиці позиції І. П. Людевіга, при цьому він зазначив, що історія – це не тільки літопис, а й критичний аналіз явищ минулого і виявлення їхніх причин, тобто діалектичний аналіз людської історії. Така позиція щодо місця історії в розвитку науки державного права набула найбільшого розвитку у другій половині ХVІІІ ст. Проте потім історія почала розглядатися юристами як прикладна наука, яка потрібна юриспруденції лише як постачальник фактів. Це виправдовувалось тим, що німецька конституція являла собою сукупність законів ще з часів Великої Імперії, а не була прийнята у вигляді конституційної хартії.

Ще одним важливим питанням, якому Ф. В. Тарановський приділив увагу, було обґрунтування монаршої влади німецькими юристами-догматиками, які вважали нову монархічну владу не власне правом, а публічною функцією.

Підбиваючи підсумки свого дослідження становлення і розвитку науки державного права в Німеччині та її методології, особливо юридичного методу, Ф. В. Тарановський дійшов висновку, що науковий розвиток і наукове знання мають послідовний характер. «Ми прагнули лише того, щоб встановити дійсну послідовність наукового розвитку», – відзначав він. Тому при написанні наукових праць методологічного характеру слід враховувати вже набутий досвід у цій сфері. Цей висновок був пов’язаний з тим, що праця «Юридичний метод у державній науці…» була своєрідною відповіддю на роботу професора Діжонського університету М. Деляндра «Криза політичної науки і проблема методу» (M. Deslandres, La crise de la science politique et le probleme de la methode), яку Ф. В. Тарановський рецензував ще у 1903 році і вже тоді показав, що методологічні трактати пишуться не так [3]. З приводу вищеназваної роботи М. Деляндра Федір Васильович писав у своєму листі до Є. В. Спекторського в листопаді 1902 року: «У автора в голові повний методологічний сумбур, викликаний Седаном і необхідністю реваншу. Може бути, напишу про нього замітку в один із петербурзьких журналів. Книга цікава для характеристики сучасного стану організації суспільної науки» [4].

Взагалі Ф. В. Тарановський дуже скептично ставився до наукових положень у працях М. Деляндра. У праці «Порівняльне правознавство в кінці ХІХ століття», де аналізувались сучасні погляди на роль порівняльного правознавства тих учених, які виступали в 1900 році в Парижі на міжнародному конгресі порівняльного правознавства, Тарановський досить різко відгукнувся на доповідь М. Деляндра: «Якщо розібрати думки, що були висловлені на конгресі про загальні завдання порівняльного правознавства і про його відношення до окремих юридичних дисциплін, то можна відзначити в них три основні точки зору: 1) ототожнення порівняльного правознавства з практичним запозиченням, або довільною рецепцією права…Перше з указаних переконань проводиться виключно в доповіді професора Деляндра, який стоїть зовсім осторонь серед голосів учених, що пролунали на конгресі. Цей погляд не видається науково цікавим. Він плутає питання теоретичного вивчення з питаннями практичної політики і тому, з методологічної точки зору, видається зовсім неспроможним. Автор його виходить із суворої націоналістичної теорії правотворення, яка для сучасного юриста видається «перейденою» точкою зору [5, с.21].

Праця Ф. В. Тарановського про юридичний метод у державній науці була високо оцінена науковим юридичним товариством. З цього приводу Є. В. Спекторський відзначив, що цей твір «безсумнівно приніс йому всесвітню відомість, хоча і не був надрукований на мові, про котру і зараз говорять: “Rossica non leguntur” (російська не читабельна)» [6, c.219].

 9 жовтня 1905 року Ф. В. Тарановський прилюдно захистив монографію «Юридичний метод у державній науці. Нарис розвитку його у Німеччині. Історико-методологічне дослідження» як дисертацію на здобуття ступеня магістра державного права в Санкт-Петербурзькому університеті.

Перед захистом дисертації він виголосив промову «Історичне походження юридичної школи німецьких державознавців», у якій підкреслив необхідність комплексного вивчання проблем права: «Складні предмети вивчення досліджуються з різних сторін, відповідно до різноманітних точок зору, з яких вони можуть розглядатися» [2], – а також розглянув дефініцію «юридичний метод», визначивши загальні особливості цього методу.

За період 1906 – 1908 рр. найбільшим науковим надбанням Ф. В. Тарановського стала праця «До історії позитивного державного права у Франції за старого режиму», якою він започаткував «французьку тематику» у своїх дослідженнях. У цій статті було розглянуто бібліографію вивчення історії позитивного державного права у Франції в дореволюційний період. Питання про основні закони французької монархії розглядалося особливо наполегливо і загострено в останній чверті XVIII століття, оскільки відбувалася жорстока політична боротьба між прибічниками та ворогами монархії. Ф. В. Тарановський, визначаючи важливість питання стану основних законів для дослідження публічно-правової догматики, зупинився на аналізі поглядів Андре Лемера (Andre Lemaire «Les lois fondamentales de la francaise d’apres les theoriciens de l’ancien regime»). Цей вибір пояснюється в першу чергу тим, що А. Лемер, на думку Тарановського, помилково підійшов з метафізичних позицій до дослідження права епохи французької монархії. Подана А. Лемером картина розвитку існуючих у Франції політичних учень про співвідношення влади і закону дала Ф.Тарановському можливість розглянути ґенезу вчення про державне позитивне право і визначити упередженість авторів, які займались цією тематикою: « Ми зупинились на спростуванні висновків п. Лемера тільки тому, що він виставляє свої міркування про традицію, як щось нове, цінне набуття для теорії конституційного права. Насправді нічого подібного немає, і все його вчення про тисячолітню монархію, …про її традиції, – не більш як «погудка на новый лад» [7, c.169].

Суттєвою ознакою цієї роботи можна назвати той момент, що Ф. В. Тарановський, досліджуючи погляди французьких істориків з приводу формування позитивного державного права, використовував не тільки правовий матеріал, а й розглядав його на тлі соціальних та економічних перетворень, що відбувалися у Франції до ХVІІІ століття.

Ця тематика була закріплена і ще більше розвинута Ф. В. Тарановським у його докторській дисертації, яка була захищена в Санкт-Петербурзькому університеті в 1911 році «Догматика позитивного державного права у Франції за старого порядку». «Юридична природа французької монархії визначається не тільки відомою організацією урядових установ, а й визначеною регламентацією соціального устрою населення. Остання регламентація проявляється у визнанні в законі станових відмінностей, тому що французька монархія – монархія станова. …Єднання короля, закону і держави – така її формула. Виникає нова формула для вираження законної монархії: єднання короля, закону, магістратів і станів. У цій формулі обмеження королівської влади міститься не тільки в одному об’єктивному началі законності, а й в визнанні суб’єктивних публічних прав». – зауважував він. І далі, розглядаючи наявність особистої свободи підданих, що закріплена суб’єктивним публічним правом, вчений констатує, що «особиста свобода конкретно розуміється парламентом як свобода від свавільного затримання і право піддатися останньому лише на точній підставі закону за наказом компетентної влади й у формі, визначеній законом» [8, с. 431–432].

Крім визначеного права на особисту свободу, Ф. В. Тарановський також виділяє право на недоторканість приватної власності і право на судовий захист. Його дивує не кількість цих прав, а взагалі їх наявність у парламентській доктрині : «Знаменна взагалі сама їх наявність: вона свідчить про високий рівень конструктивних прийомів догматизації позитивного державного права».

Визначивши положення, характерні для парламентської доктрини, вчений зауважував, що взагалі державна практика часто не збігається з вимогами державних законів, відхиляється від норм, встановлених державним позитивним правом, і це є характерною рисою абсолютизму взагалі, незалежно від країни. На думку Ф. Тарановського, «деяка загальна розбіжність парламентської доктрини і політичної дійсності пояснюється загальними властивостями публічноправової догми та особливостями абсолютизму» [8, c.475]. Але при цьому правова догма стала основою діяльності парламенту, діяльність якого, у свою чергу, була єдиним джерелом встановлення і збереження тієї традиції, яка визначала позитивні правові основи державного устрою.

Визначення такого тісного зв’язку між правовою традицією і діяльністю законодавчого органу дає можливість сучасним ученим-державознавцям досліджувати систему влади виходячи з існуючого співвідношення державної влади взагалі (законодавчої, виконавчої, судової, президентської) і закону, правової традиції залежно від національних особливостей. Ф. В. Тарановський показав, як впливає правова доктрина на діяльність державної влади і що саме створення цієї доктрини дає можливість будування правової держави з обов’язковим закріпленням суб’єктивних прав в обсязі, що визначається правовою традицією тієї чи іншої держави, враховуючи існування загальносвітових вимог.

Ця праця стала вінцем дослідження Ф. В. Тарановським природи західноєвропейського абсолютизму і правової доктрини, що має бути основою діяльності будь-якої держави, особливо правової, і державної влади.

Література

1.  Тарановский Ф. В. Юридический метод в государственной науке. Очерк развития его в Германии. Историко-методологическое исследование / Тарановский Ф. В. – Варшава : Тип. Варшав. уч. округа, 1904.

2.   Тарановский Ф. В. Историческое происхождение юридической школы немецких государствоведов /  Ф. В. Тарановский // Вестник права. – 1905.

3.  Критический разбор сочинения M. Deslandres’a «La crise de la science politique et le probleme de la methode» (Paris, 1902) // Журнал Мин. Нар. Просв. – 1903, июль.

4.  ІР НБУ ім. В. Вернадського. – Ф. ІІІ. – Спр. 56746. – Арк. 1.

  1. Тарановский Ф. В. Сравнительное правоведение в конце ХІХ века / Тарановский Ф. В. // Записки Общества Истории, Филологии и Права при Имп. Варш. Унив. – Варшава : Тип. Варшав. уч. округа, 1902.
  2. Спекторський Є. В. Життя та особистість професора Федора (Теодора) Тарановського / Є. В. Спекторський //Архив за правне и друштвене науке. – Бєлград, 1936. – Кн. ХХХІІ, Бр. 3.
  3. Тарановский Ф. В. Критика и библиография. К истории науки положительного государственного права во Франции при старом порядке / Ф. В. Тарановский // Журнал Министерства народного просвещения. – 1908.
  4. Тарановский Ф. В. Догматика положительного государственного права во Франции при старом порядке / Тарановский Ф. В. – Юрьев : Типография К. Маттисена, 1911.