РОЛЬ Г.КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА У РОЗВИТКУ ХАРКІВСЬКОГО ТЕАТРУ

 

ПОД- СЕКЦИЯ 4. История Украины. 

Ятищук О.В.

кандидат історичних наук,

доцент кафедри історії стародавньої та середньовічної історії

Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка

 

РОЛЬ Г.КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА У РОЗВИТКУ ХАРКІВСЬКОГО ТЕАТРУ


З іменем Г.Квітки-Основ’яненка пов’язана історія становлення та розвитку харківського театру у першій половині ХІХ ст., в заснуванні та діяльності якого він брав безпосередню участь. Тут народжувалися і починали своє сценічне життя відомі комедії Г. Квітки, які мали значний вплив на розвиток української драматургії та сценічного мистецтва.

Любов до театру в Григорія Федоровича проявилася ще в дитячі роки, коли він дивився вистави кріпацьких труп. Юнаком відвідував театральні вистави, що ставилися в Харкові. В Основі був домашній аматорський театр Квіток, про існування якого дізнаємося з листів Г. Квітки, вперше надрукованих у праці П. М. Попова [1]. До публікацій П. Попова про це мимохідь згадував перший біограф Г. Квітки – Г. Данилевський [2, с. 182]. Саме завдяки цьому аматорському театрові і започаткувалася дружба між Г. Квіткою та А. Владимировим, листи до якого засвідчують давню відданість Г. Квітки театральній справі; він постійно піклувався про склад труп, розшукував і добирав акторів, був фактичним організатором майже всіх театральних починань у місті. З кінця ХVІІІ ст. домашні театри входили в моду. Свого часу їх появу заохочувала сама цариця, гадаючи, що народ, який співає і танцює, злого не мислить. Поміщики заводили кріпацькі трупи і знущалися з домашніх артистів, як хотіли. Нерідко траплялося, що якогось “барона” чи “графа” після вистави шмагали в конюшні за будь-що.

Федір Квітка був далекий від такого. Він не змушував своїх селян розважати гостей. В основ’яненському театрі грали Григорій та його старший брат Андрій, сестри Парасковія, Лизавета, Марія, їхні друзі і сусіди, зокрема майбутній чоловік Марії Федорівни – Зарудний, а також чоловік Лизавети – Смирнитський. В аматорських виставах театру в Основі брав участь давній знайомий Квіток, харківський чиновник М. І. Шредер (на початку осіннього сезону 1808 року грав Петрушку), який через кілька років стане директором міського професійного театру. З власного бажання у виставах брали участь кучер Лук’ян і маляр Пантелей.

Після від’їзду А. Владимирова до Острогорська, де він був справником, а згодом – повітовим суддею, і з відходом від театру А. Ф. Квітки (через посади предводителя дворянства, потім сенатора, губернатора, таємного радника) домашній театр зазнав відчутних утрат. “Наш театр падает, – пише Г. Квітка до А. Владимирова в 1801 році, – не иметь нам уже таких хороших и усердных актеров, ни в казачестве, ни в гусарстве нету таких молодцов (…). Ежели можно только, пожалуйста, собирайтесь к нам. И мы, взваля кулисы и все театральные приборы на сани, поедем по ярмаркам и по большим селам Христа славить” [3, с. VII, с.163].

Турбота про професійний рівень основ’яненського театру не відпала і наступного року. У листі від 22 березня 1802 р. Г. Квітка знову благав товариша приїхати до Основи: “Теперь-то случай принятся бы опять за восстановление нашего театра, беднейшего паче всех театров. Ежели же ты не можешь, то поставляй на место свое молодого актера” [VII, с.  164].

Участь Г. Квітки в громадському житті, його демократизм і вміння контактувати з людьми зробили письменника популярним і бажаним у колі високоосвічених і культурних людей. Відомо, що він майстерно грав на фортепіано і флейті. Для кріпацького оркестру свого брата Андрія Квітки Григорій Федорович написав пісню мисливців, яка виконувалась на дванадцяти ріжках, на зразок кларнетів з клапанами, які сам же і сконструював [4].

Пробував Г. Квітка свої сили і в композиції, складаючи твори для співу та інструментальні п’єси. Як згадували сучасники, для зустрічі російських військ, що поверталися з Парижа після війни з Наполеоном, він написав “Кадриль”, у якій, крім оркестру, брав участь також хор, де дівчата співали:

Милости просим, гости желанны,

Лавры пожавши, к нам отдохнуть.

Роком пізніше Г. Квітка написав марш, який теж засвідчив його музичну обдарованість. Складав він і пісні, окремі з яких набули популярності і поширилися згодом в народному побуті. До них, за припущенням деяких дослідників, належить жартівлива пісня "Грицю, Грицю, до роботи”, яка, ніби то має автобіографічний характер, особливо в рядках, де автор згадує про своє перебування в монастирі:

Пішов Гриць, зажуривсь,

Та й в ченці постригсь. [5, с.117].

У збірнику “Жартівливі пісні” із багатотомного видання “Українська народна творчість” вказано значну кількість публікацій варіантів цієї пісні. У примітці О. І. Дей зазначає, що один із записів цієї пісні належить Г. Ф. Квітці-Основ’яненку. І далі: “Г. П. Данилевський в книзі “Основ’яненко” висунув твердження, що цю пісню склав Г. Квітка-Основ’яненко, доводячи це деякими його біографічними моментами. В. Науменко вважав, що Г. Квітка сприйняв цю пісню від народу і подоповнив деталями автобіографічного порядку від вірша “Пішов Гриць, зажурився” [6, с.  183].

Загалом Г. Квітка-Основ’яненко добре розумів музику, пісню, був прекрасно обізнаний з музичним побутом. Все це не могло не позначитися на його творчості, особливо на комедіях і водевілях, де музика та співи відігравали важливу роль. “Талант Григорія Квітки, – писав Ю. Луцький, – як автора та виконавця українських гумористичних оповідань, анекдотів, епіграм та віршів, вигадника-жартівника, танцюриста, музиканта, актора-аматора, а пізніше й учасника вистав професійного театру був широко відомий в місті. Всюди, де б не з’являвся Григорій Федорович, – на літературних вечорах, у домі дружини губернського прокурора Любникової, у анд’юнкта російської словесності університету Розумника-Гонорського, де збиралися любителі літератури та мистецтва, – всюди він був “душею товариства” [7, с.  18].

Крім родинного театру Квіток, у Харкові був ще міський театр, заснований, на думку Г. Квітки, 1780 року [VII, с.  90]. Підтвердження слів Григорія Федоровича про театральну виставу, яка відбулася в Харкові 29 вересня 1790 року, ми знаходимо в історика К. П. Шелкова [8]. Створена з ініціативи місцевого чиновництва трупа з двадцяти осіб давала вистави, що мали характер переважно розважальних видовищ. Так, під керівництвом “відставного дансера” (артист балету петербурзького театру) Іваницького ставилися балетні дивертисменти, в яких особливою популярністю користувалися дочка місцевого маляра, котра так і увійшла в історію театру під ім’ям Малярівна. Молода танцівниця полонила глядачів привабливою зовнішністю, вправністю і легкістю в танцях.

Промовисті факти про перші кроки харківського театру знаходимо у нарисі “История театра в Харькове” (надруковано 1841 року), що був присвячений відкриттю нового приміщення театру Л. Млотковського. Як активний учасник театрального життя, Г. Квітка дає кваліфіковану характеристику виставам, визначним акторам і театральним трупам. Вистави й актори оцінюються письменником з позицій прибічника реалістичного сценічного мистецтва. Матеріали нарису “История театра в Харькове” широко використовуються й досі істориками театрального мистецтва.

Професійні трупи почали з’являтися в Україні вперше наприкінці ХVIII століття. Розвиток торгівлі сприяв пожвавленню життя в містах, куди з’їжджалися купці з різних кінців Росії, відкривалися адміністративні установи з певним контингентом урядовців, а на зиму прибували зі своїх маєтків найзаможніші поміщики. Вистави виникали іноді випадково, коли заходили до міста два-три мандрівні актори і за допомогою місцевих людей організовували невеликі трупи. Так було і в Харкові, де подібну трупу заклав актор, солдат-утікач Москвичов.

Але частіше трупу організовував якийсь антрепренер, і вона існувала тривалий час. Українських труп майже не було, існували польські або російські, бо грали вони переважно для панства – або польського, якого було чимало в Україні, особливо на правобережній, або російського чи зрусифікованого українського. Проте вони здебільшого організовувалися в Україні, і в їх складі було багато українців. Щоб поліпшити своє матеріальне становище, антрепренери цих труп часто ставили і українські п’єси, бо на них охоче ходила широка публіка – дрібне панство та заможне міщанство.

Харківський театр першої половини XIX ст. – явище своєрідне як щодо репертуару, так і його національного характеру. Починаючи з першої постановки "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника", на його сцені безупинно розвивалося українське національне професійне мистецтво. У 1831 році Г. Квітка написав "Сватання на Гончарівці" – українську оперету, відмінну від західно-європейських зразків, з музикою етнографічного характеру та комедійно-побутовою основою.

Формування жанру українського водевілю й комедії починається з “Москаля-чарівника" І. Котляревського (1819), а у 1839 році Г.Квітка створив водевіль "Бой-жінка". Довший час театрознавці вважали її одноактним водевілем, хоч у різних документах (афіші, відгуки, матеріали цензури тощо) зустрічаються різні визначення жанру: "опера-водевіль", "опера на одну дію", "водевіль-жарт" і т.п. "Бой-жінка" ставилася як одноактний водевіль – тобто, нескладна комедія, де спритна молодиця Настя, удаючи, що вона кохається з уланом Сумосводом (який насправді був її братом), добряче провчає свого ревнивого чоловіка Потапа.

П. О. Лобас розшукав у науковій бібліотеці Казанського університету рукописну копію первинного варіанту комедії “Бой-жінки”, на постановку якої одержано дозвіл цензури від 7 травня 1840 року з такою анотацією: "Потап – дурний, ревнивий мужик, жінка його Настя – бой-баба. Вона хоче відучити його від ревнощів і для того переконати його, що якщо захоче обдурити його, так йому нічим не врятуватися. При допомозі брата, відпущеного улана Сумасвода, вона морочить його цілий день і, нарешті, бідний Потап змушений обіцяти, що ніколи в житті не буде ревнувати жінки" [9]. Перші публікації цього твору в газеті "Южный край" [10] та в журналі "Киевская старина" [11] є нічим іншим, як скороченими варіантами авторського тексту триактної "малоросійської опери". Зі вступної статті М. Щугурова "Бой-жінка" Неизданное драматическое сочинение Г.Ф.Квитки", яка супроводила водевіль в "Киевской старине”, дізнаємося, що рукопис цього твору, який вважався безслідно загубленим, до кінця 60-х років знаходився у С.С. Гулака-Артемовського. Знаменитій співак та композитор одержав його від свого дядька – відомого письменника, близького приятеля Г.Квітки П.П.Гулака-Артемовського. Окремі виправлення та скорочення тексту дають підстави вважати цей рукопис одним із примірників, за яким п’єса йшла у Харкові, і який зберігає сліди роботи над вдосконаленням тексту п’єси. Це підтверджує також текстологічний аналіз П. Лобаса, який зіставив різні варіанти цього твору [7, с.  77].

Г. Квітка, задумавши дати комедію без переваги співу й танцю, написав водевіль "Шельменко-денщик" та драму "Щира любов". Водевіль займав провідне місце в репертуарі наступних десятиріч, давши добру творчу поживу таким блискучим комедійним акторам, як М. Щепкін та К. Соленик.

Карпо Соленик перший інтерпретував в п’єсах Г. Квітки ролі Стецька в "Сватанні на Гончарівці" та Шельменка. Він був коміком-буфіфатом, хоч добре грав і ролі коханців у водевілях зі співом та молодих, веселих, моторних простаків. Серед тодішнього акторства Карпо Соленик виділявся надзвичайною інтелігентністю. Він здобув освіту у Віленському університеті. На запрошення перейти на петербурзьку імператорську сцену Соленик відповів категоричною відмовою, мотивуючи це тим, що він українець, любить Україну і що йому шкода покинути її. Помер у 40 років від туберкульозу, будучи режисером харківського театру.

Саме від М. Щепкіна і К. Соленика починається правдиве відтворення образу української людини, зокрема селянина, при чому К. Соленик намагався подати цей образ зі середини, не задовольняючись зовнішнім малюнком.

Дбаючи про поліпшення театрального репертуару, Г. Квітка запропонував провести конкурс на кращу комедію серед драматургів. Про це він писав у листі до Ф.О.Коні від 2 липня 1841 року: "Человек сто, любителей театра...подписались бы по 25 рубл. ассигнациями и кликнули бы клич: кто, дескать, напишет русскую комедию такую и такую, тому, дескать, от этого общества выдано будет 1000 и/ли/ 1500 р.... Учереждается комитет для рассмотрения из лиц понимающих дело /.../. В этот комитет доставляются сочинения по употребительной форме с девизами и проч. Комитет судит и рядит; не отыскивает изящнейшего, превосходного, вечно славного, но смотрит на время и обстоятельства, отличает лучшую из вступивших на суд. Присуждает и выдает премию и сверх того ходатайствует о представлении избранной комедии на театре с выгодами для автора, как узаконено" [VII, с.  317]. Ця пропозиція Григорія Федоровича Квітки за життя письменника підтримки не знайшла.

Література

  1. Попов П. Невідомі листи Г. Ф. Квітки-Основ’яненка / П.Попов. – К.: Наукова думка, 1966. – 52 с.
  2. Данилевский Г. Украинская старина / Г.Данилевский. – Харьков: изд. Зеленского и Любарского, 1866. – 284 с.
  3. Квітка-Основ’яненко Г. Твори у 7 томах / Г.Квітка-Основ’яненко. – Київ.: Наукова думка, 1979-1981. Цитати з творів Г.Квітки-Основ’яненко подаються за цим виданням. Римська цифра позначає том, арабська – сторінка видання.
  4. Беликов С. Биография Квитки-Основьяненко /С.Беликов. // Харьковские губернские ведомости. – 1878. – 18 ноября.
  5. Гончар О. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість / О.Гончар. – К.: Наукова думка, 1969. – 365 с.
  6. Науменко В. Григорий Федорович Квитка-Основьяненко (Биографический очерк) / В.Науменко // Киевская старина. – 1893. – Т. ХІІІ. – С. 155–189.
  7. Луцький Ю. Драматургія Г. Ф. Квітки-Основ’яненка і театр / Ю.Луцкий. – К.: Мистецтво, 1978. – 160 с.
  8. Щелков К. Харьков, историко-статистический опит / К.Щелков. – Харьков: тип. Харьковского губернского правления, 1880. – 72 с.
  9. ЦДІА у Петербурзі. – Ф. 780, оп. 1, од. зб. 16, арк. 61.
  10. Южный край – 1893. – №№ 4370, 4371.
  11. Киевская старина. – 1893. – №10. – С. 124–152.