Ю.В. Чайковський

 

ПОД- СЕКЦИЯ 17. Международное публичное право.

 

Ю.В. Чайковський

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри міжнародного права

та міжнародних відносин,

Національний університет

«Одеська юридична академія»

 

Суверенітет держави в Європейському Союзі

 

Принцип суверенітету був сформульований в XVI ст. Жаном Боденом. Проте відразу ж питання про суверенітет стало предметом нескінченних суперечок. Особливо в контексті співвідношення з міжнародним правом. Необхідно враховувати ту особливість міжнародного права, що воно регулює переважно відносини між суверенними державами. Суверенітет суб'єктів міжнародного права не виключає міжнародно-правового регулювання, але визначає ряд особливостей цього регулювання і його межі.

Привертає увагу питання про суверенітет держав-членів в інтеграційних структурах, серед яких приклад Європейського Союзу, як самий передовий, є особливо цікавим. Це питання є виправданим, оскільки спільнота характеризується своєрідністю в порівнянні з раніше створеними міжнародними організаціями, в тому сенсі, що наявні наднаціональні інститути, проте органи держав-членів мають право на здійснення державної влади на своїй території [1, с.28]. Ця ситуація кидає виклик традиційному розумінню ролі держави та її суверенітету.

Розширена інтеграція насправді, з одного боку, обмежує волю на провадження певних повноважень, з іншого боку – завдяки спільним діям – дає надію на підвищення ефективності у забезпеченні прав і інтересів, що повинно врівноважити ці обмеження. Політичні явища і процеси у міжнародній площині, не в повній мірі залежать від самих держав.

Просто передача повноважень міжнародній організації, схоже, не є основою для аргументів про втрату суверенітету держав, що беруть участь у співробітництві. Міжнародні організації для здійснення функцій і досягнення певних цілей не мають суверенітету і власної території [2, с.92]. Суверенітет вважається основним джерелом державної влади, в той час як міжурядова організація є похідною (створюється державою), і хоч організація має майже ті ж повноваження, що і держава, це не призводить до отримання нею суверенітету.

Цей підхід знаходить своє відображення також і у випадку Європейського Союзу. У судовій практиці не має правових прецедентів визнання суверенітету Співтовариства або тим більше Європейського Союзу. Навпаки, між іншим, щодо договорів, які були укладені Співтовариством, Суд неодноразово підкреслював, що держави є суверенними утвореннями. Це підтверджує висловлену нами раніше думку, що суверенітет повинен розумітися не тільки в кількісному значенні – як сума повноважень держави, – але якісно – як невід’ємний атрибут держави і основне джерело її повноважень. Схоже, що в глобалізованому світі неможливо визначити суверенітет де-факто як незалежність від будь-якого впливу, тому що практично кожна держава відчуває певні впливи.

Повноваження держави, таким чином, ймовірно, змінні, але до тих пір, поки вона володіє «юрисдикцією для визначення власної компетенції», вона залишається суверенним утворенням.

І в науці, і в правових системах європейських країн також можна знайти поняття «розділений суверенітет». Воно передбачає, що держави-члени ЄС, не стільки втрачають компетенцію, скільки разом здійснюють її в рамках організації. Завданням інститутів ЄС є лише управління «елементами суверенітету», або «суверенними правами». Ця концепція означає, що Європейський Союз є лише механізмом, який допоможе країнам укладати міжнародні угоди, відповідальність виконання яких лягає на держави-члени.

Критика концепції «розділеного суверенітету» пов'язана з тим, що насправді, Співтовариство є юридичною особою, здатною укладати договори, і, отже, здатною брати на себе відповідальність. Існують також інші аспекти суверенітету. Проти концепції «загального суверенітету» виступає використання системи голосування кваліфікованою більшістю. Ця формула дозволяє країні, чиї інтереси порушуються в конкретному випадку (якщо може бути обмежений суверенітет) утриматися від голосування. Це вказує на те, що реальність Європейського Союзу складніша, ніж відображають вищезгадані концепції.

Отже, суверенітет в його правильному розумінні не виключає міжнародного права, але визначає характерні особливості міжнародно-правового регулювання, в тому числі і в межах Європейського Союзу [3, с.37].

Держава може посилатися на свій суверенітет не для заперечення обов’язковості для неї міжнародного права взагалі, а для відхилення вимог, що не відповідають умовам міжнародно-правового регулювання.

 

Література

1. Kranz J. Suwerenność w dobie przemian (w:) Suwerenność i ponadnarodowość a integracja europejska. – Warszawa, 2006. – 137 s.

2. Mik C. Powierzenie Unii Europejskiej władzy przez państwa członkowskie i jego podstawowe konsekwencje prawne (w:) Suwerenność i ponadnarodowość a integracja europejska. – Warszawa, 2006. – 246 s.

3. Кремень Т.В. Державний суверенітет у добу глобалізації // Політика і час. – 2003. – № 10. – С.35-39